Він одним із перших пішов до війська одразу після початку повномасштабного вторгнення. Не вагався, не шукав виправдань – просто знав, що має бути там, де потрібен. Після навчань Влад потрапив служити до Костянтинівки. «Саме там ми й познайомилися – я була волонтером» – згадує дружина Владислава. Серед тривог, сирен і постійної напруги народилося наше кохання.
У 2023 році ми розписалися. У 2024 році в родині народився син. Це було наше світло серед темряви війни, наша надія й найбільша радість. Заради безпеки дитини ми були змушені переїхати до Краматорська, але служба Влада тривала.
Його підрозділ спочатку базувався в Костянтинівці, згодом – у Краматорську. Бойові напрямки були найгарячішими: спершу Бахмутський, потім Часів Яр, а останній – знову Костянтинівка. Влад не раз дивився смерті в очі, не раз повертався з позицій виснаженим, але незламним. За свою мужність і відданість був нагороджений кілька разів. На жаль, удома залишилася лише одна медаль – як мовчазне свідчення його подвигу.
Він загинув у Костянтинівці – майже біля дому, там, де почалася наша історія. Там, де він захищав кожен метр рідної землі.
Влад був не лише воїном. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, людиною великого серця. Він мріяв бачити, як росте син, мріяв про мирне життя, про прості родинні радощі. Але обрав захищати – до кінця.
Сьогодні Влад спочиває на Алеї Героїв.
Ім’я його – серед тих, хто віддав життя за Україну.
А в наших серцях він назавжди залишиться світлом, силою й любов’ю.
Вічна Слава Герою!