24.05.1977 – 30.10.2025
Є люди, про яких говорять: вони були надійною опорою для всіх. Саме таким був Євгеній Петренко – люблячий син, турботливий брат, вірний друг і справжній чоловік, який до останнього подиху залишався відданим своїм принципам та Україні.
З дитинства Євгеній мав добре серце. Він безмежно любив молодшого брата, завжди захищав його, підтримував і був готовий прийти на допомогу кожному, хто її потребував. Для мами він був не лише сином, а й найближчою людиною – уважною, турботливою, щирою. Він часто телефонував, хвилювався, чи все гаразд, а вдома ніколи не цурався роботи: допомагав по господарству, із задоволенням готував і робив усе, щоб рідні почувалися щасливими.
Навчався у школі № 24, а згодом – в училищі №53 міста Бахмута. Працював токарем, здобув професію водія. Автомобілі були його справжньою пристрастю. Він міг годинами працювати в гаражі, допомагати друзям із ремонтом. За кермом він почувався по-справжньому вільним – це було його покликання і справа всього життя.
До 2022 року Євгеній працював в адміністрації міста Бахмута. Він не думав про війну, не уявляв, що вона стане частиною його життя. Але коли біда прийшла на рідну землю, він не зміг залишитися осторонь. Сказав матері прості, але такі болючі слова: «Мамо, я піду…» Вона дуже переживала, але знала: син робить вибір за покликом совісті.
Євгеній став водієм-стрільцем. Для нього це була не просто служба – це був обов’язок перед Батьківщиною та людьми, яких він любив.
Під час одного з бойових виходів ворожий дрон скинув вибухівку. Євгенія та його побратима засипало землею. Він отримав важку контузію, був поранений, але навіть у той страшний момент думав не про себе. Попри біль і кров, він відкопав товариша та виніс його, рятуючи життя друга. Після цього довелося довго лікуватися. Його мучили сильні головні болі, але він майже ніколи не скаржився. Навіть мамі не сказав, що перебуває в лікарні, аби не тривожити її.
30 жовтня 2025 року Євгенія не стало.
Для матері той дзвінок став найстрашнішим у житті. Її світ зупинився. Сина привезли до Краматорська, а в останню путь провели на Алеї Слави.
Та пам’ять про нього житиме завжди.
Він залишив після себе не лише спогади, а й приклад справжньої мужності, людяності та самопожертви. Він був сином, яким пишалася мама. Братом, якого неможливо забути. Другом, на якого завжди можна було покластися. Воїном, який навіть під смертельною загрозою рятував інших.
Справу старшого брата сьогодні продовжує молодший брат Євгенія – Олександр Петренко. Він також стоїть на захисті України, гідно несучи військову службу. У його серці живе пам’ять про брата – Героя, а кожен день служби є даниною його подвигу, незламності та любові до рідної землі.
Герої не вмирають. Вони залишаються жити в серцях тих, хто їх любив, у вдячній пам’яті народу та в історії України.
Світла пам’ять Евгенію Петренку – мужньому захиснику, який віддав своє життя за майбутнє рідної землі.