25 травня 1980 – 21 лютого 2024
Є люди, чиє життя не вимірюється роками – воно вимірюється світлом, яке вони залишають після себе. Олексій Яковенко був саме таким.
Він народився у звичайному світі, але серце його завжди було незвичайно великим. У ньому вистачало місця для любові до дітей, для турботи про близьких, для співчуття до кожної живої істоти. Він умів бути ніжним батьком і водночас – сильним, незламним чоловіком. Його діти були його гордістю, його сенсом, його тихою радістю навіть у найважчі дні.
Життя не раз випробовувало його на міцність. Але він не зламався. Він ішов уперед – не заради слави, не заради визнання, а заради тих, кого любив. У його вчинках завжди було більше серця, ніж слів.
Коли прийшла війна, Олексій не залишився осторонь. Він став воїном – не тому, що прагнув бою, а тому, що не міг інакше. Бо вмів захищати. Бо знав ціну дому, дитячого сміху, спокійного неба. Як стрілець-помічник, він виконував свій обов’язок тихо, без пафосу – так, як жив усе життя: чесно і віддано.
21 лютого 2024 року, на Куп’янському напрямку, поблизу села Богуславка, всього за кілька кілометрів від кордону, уламок ворожого снаряда обірвав його шлях. Поранення виявилося смертельним. Його серце перестало битися дорогою до лікарні у Великому Бурлуці.
Але є речі, які не зупиняються зі смертю.
Не зупиняється пам’ять про батька, який завжди знаходив сили обійняти.
Не зникає тепло людини, яка любила життя і навіть у темряві залишалася світлом.
Не вмирає приклад мужності, який він залишив своїм дітям.
Його поховали 27 лютого у Краматорську, в селищі Біленьке. Земля прийняла його з пошаною, як приймає своїх синів. Та справжнє його життя не обірвалося – воно продовжується у серцях дітей, у пам’яті рідних, у тихому світлі добрих справ, які не зникають. І в цій пам’яті він залишається – гідним, живим і назавжди поруч..
Олексій Яковенко був більше, ніж солдат.
Він був батьком. Людиною. Опорою.
І поки живе пам’ять про нього – він не зник.