23.02.1969 – 06.04.2022
З болем і вдячністю схиляємо голови перед пам’яттю Усіка Руслана Вікторовича – Людини честі, воїна світла, справжнього Захисника України.
Руслан народився 23 лютого 1969 року у місті Стрий на Львівщині – у краю, де любов до Батьківщини вбирається з першим подихом. Тут минули його дитячі роки, тут він закінчив Стрийську спеціалізовану школу № 4, а згодом у ВПУ № 34 здобув фах машиніста автомобільних кранів. Він був людиною праці – відповідальною, наполегливою, надійною, з тими руками, що вміли не лише будувати, а й захищати.
Коли Україна постала перед історичним випробуванням, Руслан не залишився осторонь. У 2013–2014 роках він був на Майдані, ставши учасником Революції Гідності. Його серце не приймало несправедливості, а совість не дозволяла мовчати. Саме тоді він остаточно зробив свій вибір – бути там, де вирішується доля країни.
Після Майдану Руслан вступив до ДУК «Правий сектор» Львівщини, пройшов вишкіл, а у 2015 році у складі 8-го батальйону «Аратта» вирушив на Схід України. Він брав участь у важких боях за Широкине та Сартану, де кожен день був випробуванням на мужність і витривалість. Він воював не за славу – він воював за людей, за землю, за майбутнє.
Останні роки життя Руслан мешкав у Краматорську, став активним і щирим членом громади. Тут він знайшов і своє кохання – одружився з краматорчанкою Оленою, вчителькою англійської мови. Їхній союз був союзом світла й сили, любові та спільної віри в Україну.
На початку 2018 року Руслан приєднався до 24-ї механізованої бригади імені короля Данила. У боях із російськими окупантами він отримав інвалідність, але навіть це не зламало його дух. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він без вагань прибув до Стрийського ТЦК та СП за мобілізаційним приписом. Уже в березні 2022 року разом із дружиною долучився до батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» 15-го окремого полку. Руслан обіймав посаду командира відділення снайперів – відповідальну, надзвичайно небезпечну, але таку, що вимагала холодного розуму й великого серця.
Його останні слова, залишені у дописі на Facebook, стали життєвим і бойовим девізом, заповітом для всіх нас: «Бог! Україна! Свобода!». У цих трьох словах – уся його віра, любов до Батьківщини й готовність віддати життя за свободу свого народу.
Його шлях – це шлях Воїна, який до останнього подиху залишався вірним присязі, народові й власній совісті.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Він назавжди з нами – у нашій пам’яті, у наших серцях, у вільній Україні, за яку він віддав своє життя.
Світла пам’ять Герою.