Дмитро Шестаков—людина, яку пам’ятають з любов’ю, вдячністю та повагою.
Дмитро народився у Краматорську, виріс у родині, де його любили й підтримували. Він мав молодшого брата Олександра, який завжди дивився на нього з захопленням. Спочатку Олександр займався волонтерством, а тепер служить у Збройних силах України, продовжуючи справу брата.
З дитинства Дмитро любив тварин —котів, собак, птахів. Під час чергування в Рубіжному до нього приходив лис, ніби відчуваючи його добре серце. Він не просто виконував військовий обов’язок, а завжди знаходив місце для тепла і турботи.
Ще у школі він захопився комп’ютерними іграми, і саме це пробудило його інтерес до технологій. Він хотів розуміти, як усе працює, як створюються віртуальні світи, і це привело його до глибшого вивчення комп’ютерів.
Вже у старших класах він прагнув бути самостійним—по вихідних працював у магазині техніки, адже добре розумівся на комп’ютерах. Це захоплення привело його до Донбаської державної машинобудівної академії, а пізніше—до роботи фахівця з ремонту оргтехніки у компанії «Комп’ютер Про».
У 2013 році його призвали на військову службу. Дмитро потрапив до підрозділу внутрішніх військ, де й застав початок війни у 2014 році. Його частина охороняла хімзавод у Рубіжному, не допускаючи потрапляння вибухівки у ворожі руки.
Разом з побратимами він витримав голод, нестачу ресурсів, відсутність ротації. але не відступив.
Після двох років служби Дмитро повернувся додому, шукаючи спокій. Він знову почав працювати у «Комп’ютер Про», став співзасновником ветеранської організації “АТО Поруч”, одружився, у нього народився син. Родина була його найбільшим скарбом.
24 лютого 2022 року все змінилося. Дмитро без вагань відвіз родину у безпечне місце, а сам вирушив до військкомату.
Його направили до 11-го Краматорського прикордонного загону, де він служив інспектором прикордонної служби 2-ї категорії, кулеметником. Його позивний «Святий» не був випадковим—це була людина, яка несла у собі світло, доброту й незламну віру.
Отець Микола, капелан військової частини прикордонників А2382: “Діма. Дмитро. Він, будучі віруючою людиною, прагнув до якогось свого ідеалу. “Свого”, тому що кожен вірить у Бога трохи по-своєму. Завдяки вірі, Діма знаходив сили не засмучуватися, коли дуже важко. Та з радістю допомагати тим, хто був з ним поряд. З його очей сяяло Небо. І це сяйво завжди трохи дивувало. Ніби звичайний хлопець, але щось в ньому було більше за всіх нас. Він той, хто уважно слухав, та при цьому спокійно відстоював свої погляди. В ньому була сила. Сильним він й лишився назавжди.”
Дмитро загинув 22 жовтня 2023 року у бою, під час мінометного обстрілу поблизу Бахмута, Курдюмівка Донецької області.
Його тіло не одразу змогли вивезти, але побратими зробили все можливе, щоб повернути його додому—на щиті.
Йому було 30 років, але за цей час він встиг зробити багато важливого.
“Брат, мій улюблений брат!!! Ти єдиний, хто пішов у перший день війни, ти єдиний, хто не злякався!!! Ти пішов нищити ворога!! Я неймовірно тобою пишаюся!!!”—написав Олександр, його брат.
“Він був дуже чуйним сином, турботливим батьком та відданим чоловіком, котрий дуже любив свою дружину і сина. Його маленький хлопчик завжди пам’ятатиме, як тато катав його на паровозику, сидів із ним на мотоциклі, або як дарував квіти мамі. Мені син завжди казав, яка я гарна і як сильно він мене любить.”—розповідає мама Лілія.
Його поховали на Алеї Героїв у рідному Краматорську. За свою мужність і відданість Україні він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня згідно з Указом Президента України №35/2024 від 29 січня 2024 року.
Вічна Слава Герою!