Юрій Володимирович народився 26 грудня 1979 року в місті Краматорськ – місті, де минули його дитинство і юність, де він зробив свої перші кроки в житті. У 1985 році Юрій пішов до першого класу загальноосвітньої школи №18. З дитинства вирізнявся працьовитістю, відповідальністю та щирістю.
Після закінчення школи обрав робітничу професію та вступив до ПТУ №47, де здобув спеціальність електрогазозварювальника – непросту, але потрібну і чесну справу.
Коли ж прийшла війна, він не залишився осторонь – став на захист рідної землі.
Солдат Гурний з перших днів служби сумлінно виконував поставлені завдання. Його робота починалася з тилових обов’язків – заготівлі лісу, будівництва та облаштування бліндажів поблизу лінії бойового зіткнення.
Та коли з’явилася потреба допомогти піхоті на передовій, Юрій не вагався ні хвилини. Хоча йшов служити до тилового підрозділу і, можливо, не уявляв, що опиниться безпосередньо на бойових позиціях, він свідомо обрав складніший шлях. Так він потрапив до міста Торецьк, де отримав своє перше бойове завдання.
Там Юрій проявив себе як справжній воїн – хоробрий, дисциплінований, психологічно стійкий. Згодом його служба поєднувала тилову роботу з бойовими виходами на позиції у Нью-Йоркському напрямку. В одному з таких завдань разом із побратимом він врятував життя кільком військовослужбовцям із суміжного підрозділу. За цей подвиг Юрій був удостоєний медалі «За збережене життя».
На жаль, отримати її особисто він не встиг…
…Під час одного з бойових завдань Юрій вступив у бій із противником. У тому бою він отримав смертельне поранення і загинув, до останнього подиху виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною.
Його життя обірвалося там, де земля щодня здригається від вибухів, де кожен ранок може стати останнім… Обірвалося раптово – серед бою, серед серед боротьби за майбутнє, яке він так і не встиг побачити.
Юрій не встиг повернутися додому. Не встиг почути звичних голосів рідних, не встиг обійняти близьких, не встиг прожити ще багато років, які могли б бути наповнені простими людськими радощами. Його шлях обірвався, але його подвиг залишився – у врятованих життях, у спогадах побратимів, у болю рідних сердець.
Найстрашніше у війні – це тиша після втрати. Тиша, в якій уже не пролунає його голос. Тиша, яка назавжди оселилася в серцях тих, хто його любив…
Світла пам’ять Герою, який віддав найдорожче – своє життя – заради інших. Його ім’я тепер навіки вписане не лише в історію, а й у невигойний біль людської пам’яті.