Станіслав Артьоменко – ім’я, яке тепер назавжди вписане в історію болю і незламності України.
Його шлях обірвався в Оленівці – у місці, що стало символом нелюдської жорстокості й водночас неймовірної сили духу українських воїнів. Там, у темряві та болю, Станіслав залишився вірним собі й побратимам. Навіть у полоні він ніс у собі гідність, людяність і віру. Його життя було відібране підступно й несправедливо, але його волю – зламати не змогли.
Станіслав народився і виріс у Краматорську на Донеччині. Він навчався у рідному місті, де з дитинства формувався його характер – спокійний, цілеспрямований і відповідальний. Станіслав не був людиною гучних слів, але завжди був людиною дій. Він цінував щирість, дружбу і справедливість, умів тримати слово і не відступати від того, що вважав правильним. Особливе місце в його житті посів спорт. У вісімнадцять років завдяки близькому другу, який був для нього, як брат та тренеру він вперше прийшов до спортивної зали й відкрив для себе бокс. Саме там він почав гартувати не лише тіло, а й характер. Тренування стали для нього школою витримки, дисципліни й внутрішньої сили.
Його тренер, Валентин Голоко, згадує Станіслава як хлопця з особливим характером: «Він був дуже наполегливий у тренуваннях. Характерний, сильний духом. Станіслав ніколи не здавався – завжди йшов уперед. Йому було байдуже, з ким виходити на ринг і якого рангу суперник. Красавчик був». Ці слова тренера – ключ до розуміння Станіслава. У спортивній залі він виховував не лише силу тіла, а й міць духу. Він не боявся сильніших, бо знав: справжня сила – не лише в кулаках, а перш за все – у рішучості стояти до кінця.
Ці слова точно передають Станіслава. Він не відступав перед труднощами, не боявся сильніших і не ховався за чужими спинами. Для нього важливо було не виграти будь-якою ціною, а вистояти, довести собі, що здатен іти до кінця. Саме цей характер згодом став основою його воїнського шляху.
Станіслав вступив до Окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України у 2020 році – ще задовго до повномасштабного вторгнення. Це був не імпульсивний крок і не відповідь на страх. Це був усвідомлений вибір людини, яка вже тоді розуміла: свободу потрібно берегти і захищати щодня. Він прийшов у військо не тоді, коли стало неможливо не піти, а тоді, коли ще можна було обирати спокійне життя. Але Станіслав обрав службу. Для нього це було продовженням того самого шляху, яким він жив раніше – шляху дисципліни, внутрішньої вимогливості й готовності брати на себе відповідальність. Саме завдяки таким людям Україна вистояла в перші, найстрашніші місяці великої війни.
З початком повномасштабної війни 24 лютого 2022 року він брав участь у обороні Маріуполя, зокрема на «Азовсталі». Дні й ночі під обстрілами, серед болю, втоми й небезпеки – Станіслав залишався незламним. 11 травня 2022 року він зазнав поранення в ногу, а 16 травня разом із побратимами потрапив у полон. І навіть у полоні він залишався вірним собі, підтримував інших і не втрачав стійкості.
29 липня 2022 року, під час трагічного теракту в колонії №120 в Оленівці, Станіслав загинув. Це була нелюдська смерть, але вона не змогла зламати пам’ять про нього.
Для мами: «Він назавжди мій син, якого я не дочекалася. Його сміх, його слова, його тепло – назавжди в моєму серці. Біль від втрати ніколи не мине, але світло його душі завжди зігріватиме мене».
Друг Микита згадує: «У Стаса було важке дитинство, але він завжди знаходив у собі сили долати труднощі. Незважаючи на все, він ніколи не втратив усмішки і залишався неймовірно світлою людиною. Для мене він був не просто другом – він був справжньою опорою і братом у всьому».
Для побратимів Станіслав був бойцем, який ніколи не здавався. Він тримався поруч, коли було важко, надихав нас не опускати руки. Його відвага і відданість залишаться прикладом для кожного з нас.
Для нашої країни Станіслав став Героєм. Він віддав усе, що мав, за свободу та мир. Його ім’я залишиться в історії, а пам’ять про нього – у серцях усіх українців.
Станіслав Артьоменко прожив коротке життя, але прожив його чесно. Він не встиг постаріти, але встиг стати прикладом. Він не побачив перемоги, але наблизив її ціною власного життя.
Ми пам’ятаємо його.
Ми говоримо його ім’я.
І доки ми пам’ятаємо – він з нами.
Світла пам’ять і вічна шана Герою.